«Ще одна можливість нагадати світу про сильних українських жінок»: альпіністка Тоня Самойлова підніметься на восьмитисячник без кисню

Перший раз я пішла в гори заради відпочинку у 2018 році. Разом з компанією друзів ми обрали амбітну ціль – зійти на Кіліманджаро, але зовсім не розуміли що нас там чекає і як важко нам буде. Це той випадок коли очікування зовсім не збіглись з реальністю. Я їхала, думаючи, що сходження – це прикольна, легка пригода, але це виявилося важко і фізично,
і морально.. Через півроку усі складнощі: дискомфорт, холод, біль забулися. Ми згадували лише приємні моменти, а тому вирішили піти в експедицію знов. Друга вершина далась мені дуже легко. Можливо, через те, що напередодні декілька місяців я займалася плаванням і була в гарній фізичній формі. Але остаточно я закохалась в гори після Антарктиди. Ця експедиція відрізняється від усіх інших. Там все потрібно було робити самому - тягти в санках свої речі, ставити намети, готувати. До того експедиція на вищу точку Антарктиди достатньо довга. Саме такі місії мені подобаються найбільше і саме таким буде сходження на Манаслу.

Гори кардинально змінили мою філософію та ставлення до життя. Там я навчилась приймати життя, таким яким воно є. Гори дають внутрішній спокій та відсіюють неважливе. Уся увага й концентрація на найголовнішому: на житті та своєму внутрішньому стані. Після повернення з експедиції ця філософія ще зберігається певний час, але потім буденне життя поглинає її. Саме тому я вже дуже чекаю сходження на Манаслу, бо прагну перезавантажитись і відчути цей дзен знову.

Є восьмитисячники, на яких вершини були довгий час визначені не правильно. Манаслу - одна з таких гір. Протягом багатьох років те, що зараз вважається передвершиною вершиною, вважалося вершиною Манаслу, тут були навіть встановлені непальські прапори і тибетські молитовні знаки, які позначали кінець шляху. Її вершину змінили два роки тому і тільки тоді люди почали підійматися на справжній пік. Цей маленький кусочок: від фейкової вершини до справжньої достатньо складний і небезпечний. Тому людей, які зійшли саме на справжню вершину не так багато, а людей які зробили це без кисню ще менше. Я спробую стати єдиною українкою, що піднялась на цей восьмитисячник без кисню.

На Манаслу я вже була рік тому, але через лавини та погані погодні умови мені не вдалось зійти на вершину. Я хочу довести цю справу до кінця і вкотре показати що можливості людського тіла безмежно великі...

Експедицію можна умовно поділити на складові, які є частинами вражаючого мистецтва – сходження.

Початок – це завжди Катманду, моє одне з найулюбленіших місць на Землі. Тут чимало цікавої архітектури, храмів та історичних пам'яток. Тут поєднуються культури буддизму та індуїзму, які створюють неймовірно колоритну атмосферу. Катманду асоціюється в мене з золотим, червоним, помаранчевим та зеленим кольором. Це місто в гарному сенсі «божевільне», адже надзвичайно яскраве та живе. Тут збираються усі альпіністи, які потім вирушають кожен у свою експедицію.

Розвиток: після декількох днів у Катманду я планую вирушати в базовий табір. Базовий табір – це мій дім на найближчий місяць експедиції. Тут в мене буде окремий намет, де будуть лежати усі мої речі. Я екстраверт, а тому обожнюю знаходитись у БТ. Адже тут постійно зустрічаєш старих друзів і знаходиш нових. Люди танцюють, п'ють чаї-каву, обговорюють останні новини та готуються до сходження.

Однак, минулого року у БТ було дуже волого, адже не було й дня щоб не йшов дощ. Я прокидалась та засинала у вологій одежі, у деяких були навіть калюжі у наметах. Це було дуже некомфортно, тому всі мріяли скоріш піднятися на гору. Сподіваюсь, цього року погода буде більш приємною. Після декількох днів у БТ я планую почати сходження. Далі на мене чекатимуть висотні табори, де умови справді «спартанські». Тут тобі ані туалету, ані кухні, ані столової. Душ – це вологі серветки, у наметі по 2-3 людини, а із речей лише найнеобхідніше – повна аскеза.

Кульмінація: Емоції, які з'являються на вершині – вони унікальні, адже це досягнення. Але з кожним сходженням, я розумію що на вершині не можна розслаблятися. Це кульмінація, але не завершення експедиції. Треба розуміти, що далі на мене чекає не менш складний шлях до БТ. Завершення експедиції – це прибуття в базу.

Мабуть, це український прапор, який завжди прикріплений до мого костюма та який я несу у своєму рюкзаку, щоб розгорнути його на вершині й вкотре нагадати світу, які ми, українці, сильні та непереможні. Наш прапор – це символ наших найкращих якостей, він надає мені сил й викликає гордість. Також прапор – це комунікація. Саме за допомогою прапору можна без слів заявити хто ти і яка в тебе позиція. Під час сходження, інші альпіністи часто запитують мене про ситуацію в Україні, іноді їх уявлення не співпадає з нашою реальністю. Я розповідаю їм те, яка вона, наша війна, а вони, в свою чергу, почувши все з «перших вуст» несуть цю інформацію далі. Сходження для мене, це ще одна можливість нагадати світу про жахливу війну, що відбувається на нашій території.

Я захоплююсь цим брендом і вважаю його соціальну місію надзвичайно важливою. Разом з SOVA, я хочу надихати жінок не зупинятися та популяризувати жіночу силу. На прапорі, який я підійму на Манаслу, написано: «Підкорюй вершини разом з SOVA». Ці слова не тільки про фізичні вершини, а про мрії та цілі кожної жінки. SOVA підтримує жінок в їх проектах і мені це дуже подобається.

Взагалі обожнюю прикраси – це одна з основ мого стилю. Найулюбленіша моя прикраса з колекції SOVA – KALYNA. Для мене це поєднання сучасності та нашої українською традиційності, ці прикраси яскраві та автентичні. Також я люблю носити великі та помітні сережки та кільця. А коли в мене романтичний настрій, то віддаю перевагу ніжним й тендітним прикрасам.